![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Це була перша придбана на Форумі книжка, абсолютно незапланована, але після розповіді автора я просто не змогла не взяти цю книгу в папері та ще й попередню в електронці на сайті Якабу.
Не хотіла спершу писати відгук, бо він здається якимось надто банальним, надто спокійним, та не передає наскільки я була вражена розказаними в книзі історіями.
А потім ще подумала, та й дописала як є. Тож най буде.
Книга невелика за обʼємом, але читається дивним чином водночас дуже швидко та дуже важко емоційно. Легко, бо складається переважно з коротеньких особистих історій виживших у руандійському геноциді. Важко, бо неможливо не перейматися долею, співчуттями кожного з героїв оповідей. Пан Войцех, і це помітно, щиро намагається бути лише голосом для жертв, виживших та забитих. Але все одно не витримує цього нейтралітету, бо є такі жахливі вчинки, що залишатись нейтральним неможливо, якщо ти є живою людиною. На презентації він взагалі то говорив дуже виважено, але все одно було ясно зрозуміло на чийому боці лежать його симпатії.
Книга пана Тохмана мене вразила тим сильніше, що роздуми про природу геноцидів, як працює розлюднення та чи (або як) повʼязані спроби винищення цілих народів з колоніалізмом. У минулому або в амбіціях на майбутнє.
Обовʼязково ще планую прочитати його книжку “Ти наче камінь їла” про боснійсько-герцеговинську війну.
А ще хочу почитати книгу Вторгнення Люка Гардінґа про нашу війну, як це виглядає ззовні. Сподіваюсь, її зроблять в електронці теж.
Ще думки навздогін:
Зрозуміти не дорівнюється – вибачити.
Розуміти потрібно. Щоб більше людей були в змозі розпізнати зло, запобігати його. А ще не впустити це зло в своє серце. Але ніякі обставини, ніяке каяття, ніяке “все не так однозначно” не виправдовує скоєного. Навіть якщо й справді життя не “однозначно” та релятивне — вибір є завжди. Навіть якщо це дуже незручний вибір.
Страшно читати історії жертв геноциду, але в якомусь сенсі страшніше читати слова вбивць. Бо майже все вони вважають себе невинними. То хтось інший вбивав, не вони. Завше був хтось інший. Сусіди, мабуть, а ще вірніше то був диявол. Безпрограшний варіант — валити все на сатану, бо хто ж перевірить.
Quotes:
"Темношкіри невільники перед тим, як у Сенегалі їх заганяли на корабель, перетинали лінію, із-за якої не було повернення. Кат, хоч і в іншому сенсі, перетинав такий пункт. Він прирік себе на вічну муку. Він покинув людство. Рішуче. Він перебуває серед людей, але живе в нелюдському світі."
"Цей спокій в очах звичайного селянина дивує мене. Для сумління все це здається нестерпним. А він спокійний — я сумніву не маю.
— Це не я вбиваю. Це Сатана."
"Свідок — це трохи жертва, а трохи кат. Він дивиться на вбивство й тікає. Що такий свідок думає через роки, що відчуває? Нічого? Чи він сьогодні так тільки вдає? Чого він боїться? Від чого сьогодні тікає? Від чого і від кого ховається?"
"Війна і геноцид змінюють ставлення до тіла."
"Коли людина надто часто стикається зі смертю, вона опиняється у передпокої смерті. Смерть у ній поселяється. Її тіло замикається. Відокремлюється від світу. Тіло є саме посеред людей. Воно втратило зв'язки із близькими, яких спочатку перетворили на тварин, а потім убили. Але і з тими, яким вдалося порятуватися, з родиною, із друзями. Тіло не хоче контакту."
"Все, що було близьким, знищено. Немає іншого тіла, на яке можна би було спертися. Нема кого обійняти. І мене ніхто не обійме. Не можна обійняти себе самого."
Tags:
![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif){kind=small}
![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-community.gif){kind=small}
